Портновське правосуддя несумісне з самою ідеєю громадянського суспільства й було притаманним хіба феодально-чиновницьким державам на кшталт середньовічного Китаю. Його характерна риса – це здійснення судочинства спеціально призначеними державними чиновниками, які незалежні від впливу суспільних інституцій, підпорядковані невеличкій групі чиновників вищого рівня й обслуговують грошові та товарні потоки всередині вузької соціальної групи «правоохоронців». У порівнянні навіть з радянськими реаліями портновське правосуддя – це колосальний крок назад і плювок в обличчя цивілізованій Європі.
До 2010 року портновське правосуддя в Україні складалось досить стихійно, що було спричинено наявністю кількох центрів впливу на функціонування ринку замовних судових рішень. До людей, що мають вирішальний вплив на розгляд судових справ, журналісти традиційно зараховували голову Верховного Суду України (послідовно ними були Віталій Бойко, Василь Маляренко та Василь Онопенко), нинішнього члена Вищої ради юстиції Віктора Медведчука (колишній глава Адміністрації Президента України), заступника Генерального прокурора України Віктора Кудрявцева, нинішнього голову Комітету з питань правосуддя Сергія Ківалова (у 2001-2004 роках – голова Вищої Ради юстиції). Певний час на ринок ЗСР активно впливали секретар РНБОУ Петро Порошенко та заступник глави Секретаріату Президента України Ігор Пукшин. Звісно, не обійшлось і без народного депутата України Андрія Портнова, а також голів вищих спеціалізованих судів Дмитра Притики, Сергія Демченка, Олександра Пасенюка.
Через це впродовж десятиріччя зміни в процесуальні кодекси вносились ситуативно, часто-густо — навіть у зв’язку з конкретними справами. Ось кілька прикладів.
Легендарна «234-та»
До 1996 року кримінально-процесуальне законодавство УРСР та України не передбачало можливості оскарження в судовому порядку дій або бездіяльності слідчого під час проведення досудового слідства (яке тоді називалося попереднім). У випадку, якщо слідчий порушував законність, подати скаргу можна було лише прокурору, який здійснював нагляд.
Ситуація кардинально змінилася з набуттям чинності новою Конституцією України, стаття 55 якої гарантує можливість оскарження до суду рішень, дій або бездіяльності всіх суб’єктів владних повноважень. При цьому Конституція є законом прямої дії і в тому випадку, якщо законодавство не містить процедури реалізації того чи іншого її положення, суд зобов’язаний застосовувати відповідну статтю Конституції безпосередньо, на що судам було вказано ще Постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року №9.
Якщо скарги громадян стосувались адміністративних, трудових або цивільних правовідносин, то механізм застосовування настанов Конституції був зрозумілим і передбачався главою 31-А Цивільного процесуального кодексу України в попередній редакції. Що ж стосується оскарження дій або бездіяльності органу дізнання, слідчого чи прокурора під час провадження в кримінальній справі, то процедура такого розгляду законодавчо встановлена не була. Конституційний Суд України рішенням від 23 травня 2001 року №6-рп/2001 роз’яснив, що в тих випадках, коли закон не містить порядку оскарження дій або бездіяльності будь-якого органу або службової особи, скарга має розглядатися судом за процедурою, передбаченою саме главою 31-А ЦПК України.
Це рішення КСУ мало всі шанси покласти край тому беззаконню, яке давно стало наріжним каменем функціонування української правоохоронної системи, оскільки згідно зі статтею 248-4 тодішньої редакції ЦПК України подача скарги зупиняла виконання оскаржуваного акта, а рішення по скарзі суд повинен був приймати впродовж 10 днів. Цим негайно скористалися ті громадяни, права яких порушувались органами слідства. Як приклад можна навести епізод зі «справи Замковенка».
До відповідальності був притягнутий колишній голова Печерського районного суду м. Києва Микола Замковенко після того, як він навесні 2001 року скасував санкцію прокуратури на арешт віце-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Негайно прокурором м.Києва було порушено кримінальну справу за фактами посадової недбалості працівників Печерського районного суду, а у службовому приміщенні та в житлі Замковенка 28 і 29 травня 2001 року були проведені обшуки, санкціоновані заступником генпрокурора України Кудрявцевим. Замковенко скористався щойно прийнятим рішенням Конституційного Суду і оскаржив до суду дії Кудрявцева на тій підставі, що, відповідно до пункту 4 статті 13 Закону України «Про статус суддів» (у чинній на той момент редакції), санкцію на обшук міг дати лише генпрокурор особисто. Також були оскаржені дії слідчого, який не тільки проводив обшуки без належної санкції, але й робив це вночі, хоча обшуки, відповідно до статті 180 КПК України, мають проводитися лише вдень, окрім невідкладних випадків.
Обидві скарги судом були задоволені, що справило колосальне враження на всіх учасників ринку замовних судових рішень. До того ж, «прецедент Замковенка» був для них небезпечний і тим, що визнання судом незаконними тих чи інших дій слідчого унеможливлювало використання слідством здобутих під час таких дій доказів – оскільки відповідно до статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. А це могло розвалити будь-яку замовну кримінальну справу.
Для того, щоб унеможливити подібні випадки надалі, були негайно розроблені та підтримані Верховною Радою зміни до статті 234 Кримінально-процесуального кодексу. У новій редакції цієї статті, яка діє до цього дня, сказано: «Дії слідчого можуть бути оскаржені до суду. Скарги на дії слідчого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом».
Це означало, по-перше, що скарги на дії слідчого вже не могли розглядатися відповідно до глави 31-А ЦПК України, оскільки був встановлений законом інший судовий порядок розгляду таких скарг і тому згадане вище рішення КСУ для подібних ситуацій вже не могло застосовуватися; по-друге, скарга на акт, винесений слідчим, вже не зупиняла дію цього акта до розгляду скарги, як це було раніше; по-третє і головне – скарги на дії слідчого з тих пір і до цього дня розглядаються (точніше – мають розглядатись) лише після того, як досудове слідство завершиться і справу буде передано до суду, тобто коли скаржитися немає жодного сенсу. Слідчий може катувати обвинуваченого, може незаконно арештувати його, незаконно тримати його в слідчому ізоляторі, заручившись підтримкою з боку начальника СІЗО – і нічого до передачі справи до суду вдіяти не можна.
А якщо справа ніколи не буде передана до суду, наприклад, через її закриття за реабілітуючими обставинами, амністією чи у зв’язку зі смертю закатованого підслідного? Та навіть якщо справа дійде до суду, немає жодної гарантії, що суд розгляне скаргу, оскільки КПК України не містить не лише порядку розгляду таких скарг, але навіть не передбачає обов’язок суду їх розглядати.
Як приклад, можна навести кримінальну справу, в якій був притягнутий до відповідальності колишній віце-президент запорозького банку «Слов’янський» Борис Фельдман і яка вважається унікальною через неймовірну кількість порушень законності, допущених на всіх стадіях слідства й судового розгляду. Фельдман був заарештований 13 березня 2000 року. Через рік, 13 березня 2001 року, термін тримання під вартою закінчився й ніким не продовжувався, але обвинувачений продовжував незаконно перебувати в Лук’янівському СІЗО №13. Після прийняття КСУ згаданого рішення від 23 травня 2001 року, адвокати Бориса Фельдмана звернулися до суду зі скаргою на бездіяльність начальника СІЗО, який не звільняв ув’язненого. 21 серпня 2001 року Печерський районний суд м.Києва виніс рішення про негайне звільнення Бориса Фельдмана, але він був повторно затриманий прямо на території СІЗО та перепроваджений до ІТТ. 27 вересня 2001 року Печерський районний суд визнав затримання Фельдмана на території СІЗО незаконним і знову виніс рішення про негайне його звільнення.
Рішення, відповідно до позиції КСУ, було винесене в порядку цивільного судочинства, але на той момент набула чинності нова редакція статті 234 КПК України, і прокуратура подала апеляцію, вимагаючи скасувати це рішення на тій підставі, що скарга обвинуваченого на незаконні дії слідчого не може розглядатися в суді доти, доки не завершене слідство. Більше того, не очікуючи розгляду апеляції, заступник генпрокурора Кудрявцев самочинно оголосив судове рішення про звільнення Бориса Фельдмана незаконним і надіслав голові Державного департаменту України з виконання покарань припис від 29 вересня 2001 року із забороною виконувати це рішення.
Урешті, Верховний Суд України підтвердив, що рішення Печерського райсуду було законним, оскільки адвокати колишнього банкіра оскаржували не дії слідчого, а бездіяльність начальника слідчого ізолятора, і тому скарга мала розглядатися саме в порядку цивільного провадження. Але людині, яку кілька років незаконно тримали за ґратами, від того не легше. Але й це не все. «Справа Фельдмана» пройшла всі передбачені українським законодавством судові інстанції аж до Верховного Суду України, і жодного разу у кримінальному провадженні так і не були розглянуті судом скарги Бориса Фельдмана на дії слідчого.
В усій красі
Після появи на ринку ЗСР такої яскравої фігури, як Андрій Портнов, внесення змін до процесуальних кодексів було поставлено на потік. Зрозуміло, що Андрія Володимировича (втім, як і його тодішніх колег по парламенту) менш за все цікавило приведення Кримінально-процесуального кодексу у відповідність із міжнародними зобов’язаннями України в галузі прав людини. Тому 234-та стаття КПК України змін не зазнала. Натомість масово приймались правки під конкретні справи.
Виникла в компаньйонів Андрія Володимировича потреба закрити певну кримінальну справу, порушену Генеральною прокуратурою, через суд – будь ласка. І в КПК вносяться зміни, які дозволяються судді, розглядаючи скаргу на постанову про порушення справи, одночасно приймати рішення про її закриття.
Не вдалось домовитись про закриття конкретної справи, що перебуває в провадження Генпрокуратури, у Печерському районному суді столиці, але вдалось домовитись з суддею Подільського райсуду Києва – будь ласка. У КПК вносяться зміни, які встановлюють альтернативну територіальну підсудність на вибір зацікавленої особи: можна скаржитись як за місцем розташування органу слідства (тобто в Печерський райсуд), так і за місцем фізичного знаходження кабінету слідчого (тобто в Подільський райсуд).
Не хоче голова Окружного адміністративного суду Бачун розписувати позовні заяви, подані друзями Андрія Володимировича, для розгляду суддею Келебердою – і народні депутати Портнов та Олійник вигадують «автоматизовану систему документообігу суду», яка сама розподіляє справи між суддями. Як тільки Бачун позбувся крісла, з’ясувалось, що ця система не враховує спеціалізацію суддів та їх завантаженість і що розподіляти справи краще все ж таки в «ручному режимі». Чекаємо тепер нових змін до процесуальних кодексів.
Втім, інколи Андрія Володимировича відвідували й концептуальні ідеї. Наприклад, для того, щоби допекти Василя Онопенка, Андрій Портнов вигадав Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, якому були передані повноваження касаційної інстанції. Щоправда, Конституційний Суд України ще в 2003 році визнав неконституційним створення окремого касаційного суду (рішення від 11.12.2003 р. № 20-рп/2003), але на такі дрібниці в нашій державі давно уваги не звертають.
Так ось, концептуальна ідея Андрія Володимировича полягала в тому, щоби залишити за ненависним Верховним Судом України перегляд судових рішень по кримінальних справах, але не в порядку касації (свят-свят), а у випадку, якщо це визнає доцільним вищий спеціалізований суд, а також у разі «встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом». А тепер увага: відповідно до чинної нині статті 400-14 КПК України, розробленої під орудою Портнова, заява про перегляд вироку з цих підстав «може бути подана протягом одного місяця від дня, коли особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного».
Уявімо ситуацію: людина була незаконно засуджена, пройшла все кола правоохоронного й судового пекла, кілька років чекала, доки її скаргу на порушення Україною статті 6 Конвенції з прав людини розгляне суд у Страсбурзі. Нарешті, міжнародний суд постановив: скаржник засуджений з брутальним порушенням міжнародних зобов’язань, прийнятих на себе Україною. І тепер цей громадянин замість того, щоби отримати автоматичну сатисфакцію від ріднесенької держави з вибаченнями за беззаконня, повинен писати заяву про перегляд незаконного вироку.
Але це зовсім не означає, що незаконний вирок буде скасований. Більш того, для того, щоби ця заява взагалі була прийнята до розгляду, незаконно засуджений громадянин має спочатку довести, що він про рішення Європейського суду довідався не більше, ніж 30 днів тому…
Ось воно, портновське правосуддя в усій красі.
(далі буде)
Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
До 2010 року портновське правосуддя в Україні складалось досить стихійно, що було спричинено наявністю кількох центрів впливу на функціонування ринку замовних судових рішень. До людей, що мають вирішальний вплив на розгляд судових справ, журналісти традиційно зараховували голову Верховного Суду України (послідовно ними були Віталій Бойко, Василь Маляренко та Василь Онопенко), нинішнього члена Вищої ради юстиції Віктора Медведчука (колишній глава Адміністрації Президента України), заступника Генерального прокурора України Віктора Кудрявцева, нинішнього голову Комітету з питань правосуддя Сергія Ківалова (у 2001-2004 роках – голова Вищої Ради юстиції). Певний час на ринок ЗСР активно впливали секретар РНБОУ Петро Порошенко та заступник глави Секретаріату Президента України Ігор Пукшин. Звісно, не обійшлось і без народного депутата України Андрія Портнова, а також голів вищих спеціалізованих судів Дмитра Притики, Сергія Демченка, Олександра Пасенюка.
Через це впродовж десятиріччя зміни в процесуальні кодекси вносились ситуативно, часто-густо — навіть у зв’язку з конкретними справами. Ось кілька прикладів.
Легендарна «234-та»
До 1996 року кримінально-процесуальне законодавство УРСР та України не передбачало можливості оскарження в судовому порядку дій або бездіяльності слідчого під час проведення досудового слідства (яке тоді називалося попереднім). У випадку, якщо слідчий порушував законність, подати скаргу можна було лише прокурору, який здійснював нагляд.
Ситуація кардинально змінилася з набуттям чинності новою Конституцією України, стаття 55 якої гарантує можливість оскарження до суду рішень, дій або бездіяльності всіх суб’єктів владних повноважень. При цьому Конституція є законом прямої дії і в тому випадку, якщо законодавство не містить процедури реалізації того чи іншого її положення, суд зобов’язаний застосовувати відповідну статтю Конституції безпосередньо, на що судам було вказано ще Постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року №9.
Якщо скарги громадян стосувались адміністративних, трудових або цивільних правовідносин, то механізм застосовування настанов Конституції був зрозумілим і передбачався главою 31-А Цивільного процесуального кодексу України в попередній редакції. Що ж стосується оскарження дій або бездіяльності органу дізнання, слідчого чи прокурора під час провадження в кримінальній справі, то процедура такого розгляду законодавчо встановлена не була. Конституційний Суд України рішенням від 23 травня 2001 року №6-рп/2001 роз’яснив, що в тих випадках, коли закон не містить порядку оскарження дій або бездіяльності будь-якого органу або службової особи, скарга має розглядатися судом за процедурою, передбаченою саме главою 31-А ЦПК України.
Це рішення КСУ мало всі шанси покласти край тому беззаконню, яке давно стало наріжним каменем функціонування української правоохоронної системи, оскільки згідно зі статтею 248-4 тодішньої редакції ЦПК України подача скарги зупиняла виконання оскаржуваного акта, а рішення по скарзі суд повинен був приймати впродовж 10 днів. Цим негайно скористалися ті громадяни, права яких порушувались органами слідства. Як приклад можна навести епізод зі «справи Замковенка».
До відповідальності був притягнутий колишній голова Печерського районного суду м. Києва Микола Замковенко після того, як він навесні 2001 року скасував санкцію прокуратури на арешт віце-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Негайно прокурором м.Києва було порушено кримінальну справу за фактами посадової недбалості працівників Печерського районного суду, а у службовому приміщенні та в житлі Замковенка 28 і 29 травня 2001 року були проведені обшуки, санкціоновані заступником генпрокурора України Кудрявцевим. Замковенко скористався щойно прийнятим рішенням Конституційного Суду і оскаржив до суду дії Кудрявцева на тій підставі, що, відповідно до пункту 4 статті 13 Закону України «Про статус суддів» (у чинній на той момент редакції), санкцію на обшук міг дати лише генпрокурор особисто. Також були оскаржені дії слідчого, який не тільки проводив обшуки без належної санкції, але й робив це вночі, хоча обшуки, відповідно до статті 180 КПК України, мають проводитися лише вдень, окрім невідкладних випадків.
Обидві скарги судом були задоволені, що справило колосальне враження на всіх учасників ринку замовних судових рішень. До того ж, «прецедент Замковенка» був для них небезпечний і тим, що визнання судом незаконними тих чи інших дій слідчого унеможливлювало використання слідством здобутих під час таких дій доказів – оскільки відповідно до статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. А це могло розвалити будь-яку замовну кримінальну справу.
Для того, щоб унеможливити подібні випадки надалі, були негайно розроблені та підтримані Верховною Радою зміни до статті 234 Кримінально-процесуального кодексу. У новій редакції цієї статті, яка діє до цього дня, сказано: «Дії слідчого можуть бути оскаржені до суду. Скарги на дії слідчого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом».
Це означало, по-перше, що скарги на дії слідчого вже не могли розглядатися відповідно до глави 31-А ЦПК України, оскільки був встановлений законом інший судовий порядок розгляду таких скарг і тому згадане вище рішення КСУ для подібних ситуацій вже не могло застосовуватися; по-друге, скарга на акт, винесений слідчим, вже не зупиняла дію цього акта до розгляду скарги, як це було раніше; по-третє і головне – скарги на дії слідчого з тих пір і до цього дня розглядаються (точніше – мають розглядатись) лише після того, як досудове слідство завершиться і справу буде передано до суду, тобто коли скаржитися немає жодного сенсу. Слідчий може катувати обвинуваченого, може незаконно арештувати його, незаконно тримати його в слідчому ізоляторі, заручившись підтримкою з боку начальника СІЗО – і нічого до передачі справи до суду вдіяти не можна.
А якщо справа ніколи не буде передана до суду, наприклад, через її закриття за реабілітуючими обставинами, амністією чи у зв’язку зі смертю закатованого підслідного? Та навіть якщо справа дійде до суду, немає жодної гарантії, що суд розгляне скаргу, оскільки КПК України не містить не лише порядку розгляду таких скарг, але навіть не передбачає обов’язок суду їх розглядати.
Як приклад, можна навести кримінальну справу, в якій був притягнутий до відповідальності колишній віце-президент запорозького банку «Слов’янський» Борис Фельдман і яка вважається унікальною через неймовірну кількість порушень законності, допущених на всіх стадіях слідства й судового розгляду. Фельдман був заарештований 13 березня 2000 року. Через рік, 13 березня 2001 року, термін тримання під вартою закінчився й ніким не продовжувався, але обвинувачений продовжував незаконно перебувати в Лук’янівському СІЗО №13. Після прийняття КСУ згаданого рішення від 23 травня 2001 року, адвокати Бориса Фельдмана звернулися до суду зі скаргою на бездіяльність начальника СІЗО, який не звільняв ув’язненого. 21 серпня 2001 року Печерський районний суд м.Києва виніс рішення про негайне звільнення Бориса Фельдмана, але він був повторно затриманий прямо на території СІЗО та перепроваджений до ІТТ. 27 вересня 2001 року Печерський районний суд визнав затримання Фельдмана на території СІЗО незаконним і знову виніс рішення про негайне його звільнення.
Рішення, відповідно до позиції КСУ, було винесене в порядку цивільного судочинства, але на той момент набула чинності нова редакція статті 234 КПК України, і прокуратура подала апеляцію, вимагаючи скасувати це рішення на тій підставі, що скарга обвинуваченого на незаконні дії слідчого не може розглядатися в суді доти, доки не завершене слідство. Більше того, не очікуючи розгляду апеляції, заступник генпрокурора Кудрявцев самочинно оголосив судове рішення про звільнення Бориса Фельдмана незаконним і надіслав голові Державного департаменту України з виконання покарань припис від 29 вересня 2001 року із забороною виконувати це рішення.
Урешті, Верховний Суд України підтвердив, що рішення Печерського райсуду було законним, оскільки адвокати колишнього банкіра оскаржували не дії слідчого, а бездіяльність начальника слідчого ізолятора, і тому скарга мала розглядатися саме в порядку цивільного провадження. Але людині, яку кілька років незаконно тримали за ґратами, від того не легше. Але й це не все. «Справа Фельдмана» пройшла всі передбачені українським законодавством судові інстанції аж до Верховного Суду України, і жодного разу у кримінальному провадженні так і не були розглянуті судом скарги Бориса Фельдмана на дії слідчого.
В усій красі
Після появи на ринку ЗСР такої яскравої фігури, як Андрій Портнов, внесення змін до процесуальних кодексів було поставлено на потік. Зрозуміло, що Андрія Володимировича (втім, як і його тодішніх колег по парламенту) менш за все цікавило приведення Кримінально-процесуального кодексу у відповідність із міжнародними зобов’язаннями України в галузі прав людини. Тому 234-та стаття КПК України змін не зазнала. Натомість масово приймались правки під конкретні справи.
Виникла в компаньйонів Андрія Володимировича потреба закрити певну кримінальну справу, порушену Генеральною прокуратурою, через суд – будь ласка. І в КПК вносяться зміни, які дозволяються судді, розглядаючи скаргу на постанову про порушення справи, одночасно приймати рішення про її закриття.
Не вдалось домовитись про закриття конкретної справи, що перебуває в провадження Генпрокуратури, у Печерському районному суді столиці, але вдалось домовитись з суддею Подільського райсуду Києва – будь ласка. У КПК вносяться зміни, які встановлюють альтернативну територіальну підсудність на вибір зацікавленої особи: можна скаржитись як за місцем розташування органу слідства (тобто в Печерський райсуд), так і за місцем фізичного знаходження кабінету слідчого (тобто в Подільський райсуд).
Не хоче голова Окружного адміністративного суду Бачун розписувати позовні заяви, подані друзями Андрія Володимировича, для розгляду суддею Келебердою – і народні депутати Портнов та Олійник вигадують «автоматизовану систему документообігу суду», яка сама розподіляє справи між суддями. Як тільки Бачун позбувся крісла, з’ясувалось, що ця система не враховує спеціалізацію суддів та їх завантаженість і що розподіляти справи краще все ж таки в «ручному режимі». Чекаємо тепер нових змін до процесуальних кодексів.
Втім, інколи Андрія Володимировича відвідували й концептуальні ідеї. Наприклад, для того, щоби допекти Василя Онопенка, Андрій Портнов вигадав Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, якому були передані повноваження касаційної інстанції. Щоправда, Конституційний Суд України ще в 2003 році визнав неконституційним створення окремого касаційного суду (рішення від 11.12.2003 р. № 20-рп/2003), але на такі дрібниці в нашій державі давно уваги не звертають.
Так ось, концептуальна ідея Андрія Володимировича полягала в тому, щоби залишити за ненависним Верховним Судом України перегляд судових рішень по кримінальних справах, але не в порядку касації (свят-свят), а у випадку, якщо це визнає доцільним вищий спеціалізований суд, а також у разі «встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом». А тепер увага: відповідно до чинної нині статті 400-14 КПК України, розробленої під орудою Портнова, заява про перегляд вироку з цих підстав «може бути подана протягом одного місяця від дня, коли особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного».
Уявімо ситуацію: людина була незаконно засуджена, пройшла все кола правоохоронного й судового пекла, кілька років чекала, доки її скаргу на порушення Україною статті 6 Конвенції з прав людини розгляне суд у Страсбурзі. Нарешті, міжнародний суд постановив: скаржник засуджений з брутальним порушенням міжнародних зобов’язань, прийнятих на себе Україною. І тепер цей громадянин замість того, щоби отримати автоматичну сатисфакцію від ріднесенької держави з вибаченнями за беззаконня, повинен писати заяву про перегляд незаконного вироку.
Але це зовсім не означає, що незаконний вирок буде скасований. Більш того, для того, щоби ця заява взагалі була прийнята до розгляду, незаконно засуджений громадянин має спочатку довести, що він про рішення Європейського суду довідався не більше, ніж 30 днів тому…
Ось воно, портновське правосуддя в усій красі.
(далі буде)
Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
Комментариев нет:
Отправить комментарий