Вершиною портновського правосуддя є проект нового Кримінально-процесуального кодексу України, який – у цьому можна не сумніватись – дуже скоро буде прийнятий більшістю карток народних депутатів. Власне, обговорювати цей законопроект сенсу немає ніякого – на зміст нового КПК ніяке обговорення не вплине. Натомість є сенс обговорити наслідки його запровадження. А вони будуть для більшості населення приголомшливими, оскільки прийняття КПК України в новій редакції потягне за собою перерозподіл грошових потоків на ринку замовних судових рішень та остаточне знехтування прав і законних інтересів незаможних учасників кримінального судочинства, насамперед – потерпілих від злочинів.
Цілком природне запитання – як можна приймати новий Кримінально-процесуальний кодекс, не реформувавши кримінальну юстицію? – повисає в повітрі. Очевидно, що ні про яку реформу, насправді, не йдеться, оскільки ніхто не збирається навіть визначатись із місцем серед гілок влади Прокуратури України – чи то буде вона й надалі четвертою гілкою, як зараз, чи то буде віднесена до виконавчої влади, як це прийнято в європах, чи то зарахована до судової влади, як пропонував колишній Генеральний прокурор Медведько.
Про яке реформування кримінальної юстиції може йти мова, якщо така реформа мала б розпочатись зі скасування радянського Кодексу України про адміністративні правопорушення з віднесенням до сфери кримінального провадження тих адміністративних правопорушень, за вчинення яких може бути призначене стягнення у вигляді адмінарешту? А, між тим, саме такою є позиція Європейського суду з прав людини. Зокрема, у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» ще в 1976 році Європейський суд зазначив, що в суспільстві, в якому діє принцип верховенства права, покарання у вигляді позбавлення волі віднесені до «кримінальної» сфери. Це правило зберігає свою чинність й у випадку, коли позбавлення волі є лише альтернативною формою стягнення, поряд із більш м’якими, наприклад, штрафом («Вебер проти Швейцарії», «Деміколі проти Мальти»).
Та й справи про адміністративні правопорушення, за які може бути призначено стягнення у вигляді конфіскації грошей, товарів, транспортних засобів тощо також, очевидно, слід віднести до сфери кримінального судочинства.
Ну і, головне, будь яке реформування правоохоронної та судової системи може розпочатись лише після розробки та прийняття нової концепції кадрової політики. Бо який сенс приймати нові процесуальні кодекси, якщо здійснювати судочинство будуть люди, що придбали суддівську мантію за кругленьку суму й які тепер намагаються відшкодувати свої витрати за рахунок учасників процесу?
Насправді новий КПК покликаний, передусім, забезпечувати поживою харчовий ланцюжок суддівської вертикалі. Судді роками з заздрістю поглядали на співробітників прокуратури, які традиційно «знімали вершки», контролюючи стадію порушення кримінальних справ та досудового слідства. Радість обдирати заможних клієнтів перепадала, здебільшого, прокурорам і до суду потрапляли кримінальні справи лише тих горопашних, у кого або не було коштів відкупитись, або кого треба було відправити за ґрати з політичних міркувань. Саме цим і пояснюється феноменально малий відсоток виправдовувальних вироків українських судів.
Звісно, передача на розгляд судам питань про арешт підозрюваних чи обвинувачених, та, особливо, запровадження судового порядку оскарження постанов про порушення кримінальних справ істотно поліпшили матеріальний добробут суддівського корпусу. А зовсім скоро верхівка суддівської вертикалі, що перебуває наприкінці харчового ланцюжка, взагалі отримає нагоду очолити списки олігархів. Оскільки головна ідея чергового портновського витвору – відсторонити незаможних громадян (тобто більшу частину населення) від можливості захищати свої права, свободи та законні інтереси в кримінальному процесі – щоби не плутались під ногами суддів і не заважали обдирати, як липку, заможних громадян.
Зроблено це в дуже простий спосіб. Проект нового КПК, по-суті, забороняє представляти інтереси фізичних осіб, що беруть участь у кримінальному процесу (обвинувачених, підсудних, засуджених, потерпілих, свідків і т.д.), безплатно. Якщо, наприклад, потерпілий від злочину не зможе особисто прийти в суд або потребує допомоги при спілкуванні з прокурором, слідчим чи суддею, то він має наймати спеціально уповноваженого представника корпорації «Правосуддя» — адвоката, який за сто доларів сходить за нього в суд і здасть у канцелярію клопотання чи заяву. А якщо грошей в потерпілого немає – на хер з пляжу.
Щоправда, Конституція України дотримується іншої точки зори. Цитуємо:
Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Отже, інститут адвокатури існує в Україні лише як одна з гарантій реалізації права громадян на захист та отримання правової допомоги – не більш того. Окрім того, юридична допомога – це не синонім правової допомоги. Остання – значно ширша, оскільки йдеться про допомогу в реалізації або захисті усього спектру прав і свобод громадянина. Але керівник Головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента України Андрій Портнов має іншу точку зору, яку він неодноразово проголошував: громадяни мають право вступати в процесуальні відносити з судом тільки за платного посередництва адвокатів. І ніяк не по-інакшому. А тому проектом КПК України передбачається, що в якості захисника обвинуваченого/підозрюваного/ засудженого, свідка чи представника потерпілого можуть допускатись виключно особи, що мають свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю. Тобто, які є членами корпорації «Правосуддя» й заробляють тим, що отримують від клієнтів гроші за надання юридичної допомоги: реальної або примарної.
А це означає, що обговорювати чесноти майбутнього Кримінально-процесуального кодексу України не має сенсу. Якщо би навіть інші його положення відповідали б ідеалам правової держави, вони все однаково будуть недоступними для більшості населення зубожілої країни.
Право мати право
Треба сказати, що навіть радянське кримінально-процесуальне право, яке аж ніяк не належало до взірців лібералізму, не встановлювало таких драконівських обмежень щодо участі в кримінальному процесі захисників або представників. Радянський КПК монополізував за адвокатами право бути захисниками підозрюваного/обвинуваченого виключно на стадії попереднього слідства. Як тільки справа передавалась до суду, до захисту допускались близькі родичі підсудного, а також – будь які інші громадяни за рекомендацією громадської організації чи підприємства, на якому працював підсудний («громадські захисники»).
При цьому й близькі родичі, і громадські захисники користувались усіма процесуальними правами захисника-адвоката. Були випадки, коли в незалежній Україні суди виносили виправдовувальні вироки по кримінальних справах, де захист здійснював виключно громадській захисник. Більш того, саме тому суд і виправдовував підсудного, що громадський захисник не належав до корпорації «Правосуддя» і міг собі дозволити розвалювати обвинувальний висновок, не турбуючись відносинами з прокурором.
Що ж стосується потерпілого від злочину, то він на будь-якій стадії кримінального провадження міг запрошувати для представництва своїх інтересів будь-яку людину на власний розсуд.
Зрозуміло, що після прийняття в 1996 році нової української Конституції з’ясувалось, що вимога допускати до захисту на стадії попереднього (нині – досудового) слідства виключно адвоката є неконституційною. Рішенням Конституційного Суду України від 16.11.2000 №13-рп/2000 у знаменитій «справі Солдатова» було встановлено:
«Положення частини другої статті 59 Конституції України про те, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, не може тлумачитись як право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного вибирати захисником лише адвоката, тобто особу, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю відповідно до Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року (стаття 2). Це положення треба розуміти як одну з конституційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката, тобто особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю. У такий спосіб держава бере на себе обов’язок забезпечити реальну можливість надання особам кваліфікованого захисту від обвинувачення, якщо цього вимагають інтереси правосуддя. Допуск приватно практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, як захисника ніяк не порушує право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.
Отже, положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, в аспекті конституційного звернення громадянина Солдатова Г.І. треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи».
Це рішення КСУ було половинчастим. Конституційний Суд не наважився оголосити очевидну річ: Конституція України, проголошуючи, що людина є вільною у виборі захисника своїх прав, не містить ніяких застережень щодо його фаху чи рівня освіти. Тому обмеження в допуску захисників мають бути мінімальними й загальноправовими: наявність повної дієздатності та відсутність судимості.
Але, оцінюючи це рішення Конституційного Суду, треба взяти до уваги, що на той момент в Україні були трохи іншими суспільні реалії. По-перше, у 2000 році діяла редакція Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», згідно з якою професійна діяльність з надання юридичної допомоги ліцензувалась. Ось тому й виникла фраза про «фахівців у галузі права». А, по-друге, у ті часи існував інститут громадських захисників, передбачений Кримінально-процесуальним кодексом. Отже, по суті, у рішенні КСУ йшлося про те, щоби допускати приватнопрактикуючих юристів, які не є адвокатами, до участі в кримінальних справах у якості захисників ще на стадії попереднього слідства.
Також Конституційний Суд наголосив на тому, що суспільство зацікавлено в ліквідації монопольного становища адвокатів як захисників у кримінальному процесі та справах про адміністративні правопорушення:
«Згідно з положеннями частини третьої статті 42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Закріплення лише за адвокатами права на здійснення захисту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від обвинувачення та надання юридичної допомоги особам, які притягаються до адміністративної відповідальності, не сприяє конкуренції щодо надання кваліфікованої правової допомоги у цих сферах і підвищенню кваліфікації фахівців у галузі права».
Але ситуація змінилась вже за кілька місяців. Розпочалась «мала судова реформа» і активісти ринку замовних судових рішень, який тоді тільки народжувався, перш за все, домоглись скасування інституту громадських захисників. А в 2003 році Пленум Верховного Суду України під головуванням Василя Маляренка прийняв вікопомну Постанову №8, яка вимагала від суддів не виконувати рішення Конституційного Суду України й відстороняти від участі в розгляді кримінальних справ тих захисників, хай навіть вони мають звання доктора юридичних наук, які не отримали адвокатського свідоцтва.
Щоправда, ця Постанова Пленуму ВСУ не породжує жодних наслідків для органів слідства й прокуратури. Тому так і виходить, що суддя Печерського райсуду Кірєєв, виконуючи Постанову №8, відсторонив народного депутата Власенка (адвокатське свідоцтво якого призупинено на час виконання депутатських повноважень) від захисту підсудної Тимошенко, а слідчий СБУ без жодних проблем допустив його захищати обвинувачену Тимошенко по іншій кримінальній справі.
Мотиви керманичів ринку ЗСР, які так заповзято вболівають за монополію адвокатів, є очевидними. Адвокат у силу своєї професій – це посередник між громадянами та суддями-прокурорами-слідчими. Він – вільний чи невільний член корпорації «Правосуддя». Відносини між суддями й адвокатами, здебільшого, зводяться до принципу: «клієнт приходить і уходить, а ми залишаємось», а цілі повністю співпадають – заробити на клієнтові копійку. Тому нормально функціонувати ринок ЗСР може лише в тому випадку, якщо до нього не будуть допускатись в якості захисників «сторонні люди», які є некерованими, можуть розвалити замовну кримінальну справу або в інший спосіб завдати прикростей судді чи прокуророві.
Навіть якщо адвокат не стане умовляти обвинуваченого взяти на себе злочин, який він не скоював (для іноземців це дико звучить, але в України адвокат – перший помічник перевертнів у погонах і колядників у мантіях), він все однаково у переважній більшості випадків мовчазно спостерігатиме за брутальним порушенням прав його довірителя. Бо адвокат – дуже залежна людина й лише самі високооплачувані з них, а також адвокати з числа публічних персон, можуть собі дозволити здійснювати свої професійні обов’язки відповідно до свого професійного сумління.
Але тепер Андрій Портнов вирішив поставити остаточну крапку: хай та Конституція стверджує все, що завгодно, але до участі в кримінальних справах не тільки в якості захисників обвинувачених чи підсудних, але навіть у якості представників потерпілих, зовсім скоро будуть допускатись виключно ті, хто придбав перепустку на ринок замовних судових рішень під назвою «Свідоцтво на право заняття адвокатською діяльністю».
Чергове покращення
А тепер уявімо собі, наприклад, бабцю з села, хату якої «обчистив» зловмисник, батьків, що втратили з вини п’яного водія єдину дитину, чи скаліченого міліціонерами студента. Якщо за їх заявою буде порушена кримінальна справа й вони будуть визнані потерпілими, новий КПК заборонить їм запросити до представництва своїх інтереси грамотного сусіда, родича чи юрисконсульта з роботи. Зовсім скоро людина, яка постраждала від злочину і в якої, можливо, злочинці відібрали останнє, для захисту своїх прав буде змушена шукати гроші, щоби найняти колегу Портнова.
Скільки грошей треба? – Ну, тут по ситуації. Поганий адвокат візьме 500 доларів, пару разів походить з довірителем на слідчі дії, після чого зникне. Хороший буде ходити стільки, скільки треба, але за умови, ясна річ, вчасного отримання гонорарів. Хороший адвокат у Києві бере 100 доларів за годину роботи за умови попередньої оплати не менше, ніж за 10 годин. Звісно, є винятки. Бувають ситуації, коли адвокати безкорисно ведуть справи виключно з міркувань громадянського обов’язку чи вражені побаченою несправедливістю, але таке трапляється дуже й дуже нечасто.
У багатьох читачів (як і в автора), є неповнолітні діти. Не приведи Господи –від цього ніхто не застрахований – ваша дитина постраждає від чиїхось злочинних дій. Шановні батьки, майте на увазі, що захищати інтереси свого неповнолітнього сина чи доньки після прийняття портновського КПК Ви не зможете. Натомість для цього будете змушені шукати гроші на адвоката. При цьому все однаково всю основну роботу – написання скарг, заяв, клопотань, цивільного позову, збір довідок, біганину по інстанціях – доведеться робити самим.
Інший варіант: громадянина викликають у міліцію, хочуть допитати в якості свідка. Якщо цей громадянин прийде сам, то цілком імовірним є наступний розвиток подій: у міліції йому надягнуть протигаз на голову й будуть бити до тих пір, доки він не визнає себе винним у скоєнні десятка «висяків» у районі. У принципі, свідок може запросити з собою захисника його прав. Але – запевняє нас видатний юрист сучасності Андрій Портнов – виключно адвоката. Або поганого за 100 доларів одноразово, або хорошого за 100 доларів за годину. Тут Андрій Володимирович, спасибі йому, залишає можливість вибору.
Ще гірша ситуація з захистом прав обвинувачених. Ну де людина, затримана серед глупової ночі, візьме адвоката? Якщо навіть їй дадуть можливість зателефонувати – чи багато українців тримають у записнику номер телефону власника свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю? Але доля «нищебродів» Портнова не цікавить. Андрій Володимирович вперто не хоче розуміти, що причина катування в міліції одна – невиконання в державі вимог статті 59 Конституції України. Переважна більшість населення просто неспроможна найняти адвоката, а члени сім’ї, батьки, родичі, друзі чи навіть знайомі юристи, але без адвокатського свідоцтва, до захисту не допускаються.
Звісно, Портнов може заперечити: мовляв, якщо підозрюваний чи обвинувачений вимагає адвоката, але не має грошей на його оплату, то слідчий зобов’язаний винести постанову про призначення «безплатного» адвоката, праця якого буде оплачуватись з державного бюджету. Дійсно, така можливість була завжди передбачена Кримінально-процесуальним кодексом – хоч за часи УРСР, хоч зараз. От тільки цікаво мені, а як часто сам адвокат Портнов брав участь у кримінальних справах безплатно? Бо я не хочу навіть розповідати, про те, як працюють безплатні адвокати. Хоча б тому, що слідчому простіше дати обвинуваченому по зубах, ніж марнувати папір на таку постанову.
А захист прав засуджених? Чи знає Портнов, яка кількість народу засуджена до довічного ув’язнення за злочини, які вони не скоювали? – Напевно, ні. А мені доводилось неодноразово стикатись із ситуаціями, коли у «вбивці» — неспростовне алібі, а всі докази вини – це заляпана кровавими плямами явка з повинною. Де ці люди, приречені померти за ґратами, візьмуть гроші на те, щоби оплачувати роботу адвоката, пов’язану з клопотами по перегляду вироку? Зараз вони ще можуть видати довіреність на близького родича, щоби той скопіював у суді, який постановив вирок, матеріали справи чи отримав потрібну довідку. Але за новим КПК ув’язнений для цього повинен буде наймати невідомо в який спосіб і невідомо за які гроші адвоката.
Олексій Святогор з «України кримінальної» порахував, що в такому випадку в Україні, де зареєстровано лише 30 тисяч адвокатів, почнеться процесуальний колапс, оскільки захисників на всіх не вистачить. Пан Святогор помиляється: ніякого колапсу не буде. У людей просто немає грошей на те, щоби наймати адвокатів, натомість засуджені, свідки та потерпілі залишаться взагалі без будь-якої допомоги.
Запевнення Портнова, що лише адвокати здатні кваліфіковано захищати права громадян, породжує наступне запитання: а чому б не заборонити громадянам захищати себе самостійно в разі, якщо вони не мають адвокатської «корочки»? І ще запитання: а що заважає призначати адвокатів державним коштом не замість захисника, обраного громадянином, а поряд із таким захисником? Припустимо, обвинувачений, підсудний, потерпілий чи свідок обрали собі захисника на власний розсуд з числа неадвокатів, а слідчий або суддя бачить, що такий захисник надає допомогу не дуже грамотно. То чому б не призначити ще одного захисника – з числа адвокатів – з оплатою їх роботи державним коштом? І Портнова б порадували, і Конституцію б не порушували.
Відповідь є очевидною. Тому що ідеологів портновське правосуддя цікавлять права та свободи лише певної категорії людей – тих, хто має гроші, щоби заплатити за захист своїх прав і свобод. А що стосується незаможних громадян, то після прийняття нового КПК України їм буде залишено тільки одне безплатне право – право взяти штурмом Адміністрацію Президента та повісити всіх цих ідеологів на ліхтарях.
Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
Цілком природне запитання – як можна приймати новий Кримінально-процесуальний кодекс, не реформувавши кримінальну юстицію? – повисає в повітрі. Очевидно, що ні про яку реформу, насправді, не йдеться, оскільки ніхто не збирається навіть визначатись із місцем серед гілок влади Прокуратури України – чи то буде вона й надалі четвертою гілкою, як зараз, чи то буде віднесена до виконавчої влади, як це прийнято в європах, чи то зарахована до судової влади, як пропонував колишній Генеральний прокурор Медведько.
Про яке реформування кримінальної юстиції може йти мова, якщо така реформа мала б розпочатись зі скасування радянського Кодексу України про адміністративні правопорушення з віднесенням до сфери кримінального провадження тих адміністративних правопорушень, за вчинення яких може бути призначене стягнення у вигляді адмінарешту? А, між тим, саме такою є позиція Європейського суду з прав людини. Зокрема, у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» ще в 1976 році Європейський суд зазначив, що в суспільстві, в якому діє принцип верховенства права, покарання у вигляді позбавлення волі віднесені до «кримінальної» сфери. Це правило зберігає свою чинність й у випадку, коли позбавлення волі є лише альтернативною формою стягнення, поряд із більш м’якими, наприклад, штрафом («Вебер проти Швейцарії», «Деміколі проти Мальти»).
Та й справи про адміністративні правопорушення, за які може бути призначено стягнення у вигляді конфіскації грошей, товарів, транспортних засобів тощо також, очевидно, слід віднести до сфери кримінального судочинства.
Ну і, головне, будь яке реформування правоохоронної та судової системи може розпочатись лише після розробки та прийняття нової концепції кадрової політики. Бо який сенс приймати нові процесуальні кодекси, якщо здійснювати судочинство будуть люди, що придбали суддівську мантію за кругленьку суму й які тепер намагаються відшкодувати свої витрати за рахунок учасників процесу?
Насправді новий КПК покликаний, передусім, забезпечувати поживою харчовий ланцюжок суддівської вертикалі. Судді роками з заздрістю поглядали на співробітників прокуратури, які традиційно «знімали вершки», контролюючи стадію порушення кримінальних справ та досудового слідства. Радість обдирати заможних клієнтів перепадала, здебільшого, прокурорам і до суду потрапляли кримінальні справи лише тих горопашних, у кого або не було коштів відкупитись, або кого треба було відправити за ґрати з політичних міркувань. Саме цим і пояснюється феноменально малий відсоток виправдовувальних вироків українських судів.
Звісно, передача на розгляд судам питань про арешт підозрюваних чи обвинувачених, та, особливо, запровадження судового порядку оскарження постанов про порушення кримінальних справ істотно поліпшили матеріальний добробут суддівського корпусу. А зовсім скоро верхівка суддівської вертикалі, що перебуває наприкінці харчового ланцюжка, взагалі отримає нагоду очолити списки олігархів. Оскільки головна ідея чергового портновського витвору – відсторонити незаможних громадян (тобто більшу частину населення) від можливості захищати свої права, свободи та законні інтереси в кримінальному процесі – щоби не плутались під ногами суддів і не заважали обдирати, як липку, заможних громадян.
Зроблено це в дуже простий спосіб. Проект нового КПК, по-суті, забороняє представляти інтереси фізичних осіб, що беруть участь у кримінальному процесу (обвинувачених, підсудних, засуджених, потерпілих, свідків і т.д.), безплатно. Якщо, наприклад, потерпілий від злочину не зможе особисто прийти в суд або потребує допомоги при спілкуванні з прокурором, слідчим чи суддею, то він має наймати спеціально уповноваженого представника корпорації «Правосуддя» — адвоката, який за сто доларів сходить за нього в суд і здасть у канцелярію клопотання чи заяву. А якщо грошей в потерпілого немає – на хер з пляжу.
Щоправда, Конституція України дотримується іншої точки зори. Цитуємо:
Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Отже, інститут адвокатури існує в Україні лише як одна з гарантій реалізації права громадян на захист та отримання правової допомоги – не більш того. Окрім того, юридична допомога – це не синонім правової допомоги. Остання – значно ширша, оскільки йдеться про допомогу в реалізації або захисті усього спектру прав і свобод громадянина. Але керівник Головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента України Андрій Портнов має іншу точку зору, яку він неодноразово проголошував: громадяни мають право вступати в процесуальні відносити з судом тільки за платного посередництва адвокатів. І ніяк не по-інакшому. А тому проектом КПК України передбачається, що в якості захисника обвинуваченого/підозрюваного/ засудженого, свідка чи представника потерпілого можуть допускатись виключно особи, що мають свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю. Тобто, які є членами корпорації «Правосуддя» й заробляють тим, що отримують від клієнтів гроші за надання юридичної допомоги: реальної або примарної.
А це означає, що обговорювати чесноти майбутнього Кримінально-процесуального кодексу України не має сенсу. Якщо би навіть інші його положення відповідали б ідеалам правової держави, вони все однаково будуть недоступними для більшості населення зубожілої країни.
Право мати право
Треба сказати, що навіть радянське кримінально-процесуальне право, яке аж ніяк не належало до взірців лібералізму, не встановлювало таких драконівських обмежень щодо участі в кримінальному процесі захисників або представників. Радянський КПК монополізував за адвокатами право бути захисниками підозрюваного/обвинуваченого виключно на стадії попереднього слідства. Як тільки справа передавалась до суду, до захисту допускались близькі родичі підсудного, а також – будь які інші громадяни за рекомендацією громадської організації чи підприємства, на якому працював підсудний («громадські захисники»).
При цьому й близькі родичі, і громадські захисники користувались усіма процесуальними правами захисника-адвоката. Були випадки, коли в незалежній Україні суди виносили виправдовувальні вироки по кримінальних справах, де захист здійснював виключно громадській захисник. Більш того, саме тому суд і виправдовував підсудного, що громадський захисник не належав до корпорації «Правосуддя» і міг собі дозволити розвалювати обвинувальний висновок, не турбуючись відносинами з прокурором.
Що ж стосується потерпілого від злочину, то він на будь-якій стадії кримінального провадження міг запрошувати для представництва своїх інтересів будь-яку людину на власний розсуд.
Зрозуміло, що після прийняття в 1996 році нової української Конституції з’ясувалось, що вимога допускати до захисту на стадії попереднього (нині – досудового) слідства виключно адвоката є неконституційною. Рішенням Конституційного Суду України від 16.11.2000 №13-рп/2000 у знаменитій «справі Солдатова» було встановлено:
«Положення частини другої статті 59 Конституції України про те, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, не може тлумачитись як право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного вибирати захисником лише адвоката, тобто особу, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю відповідно до Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року (стаття 2). Це положення треба розуміти як одну з конституційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката, тобто особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю. У такий спосіб держава бере на себе обов’язок забезпечити реальну можливість надання особам кваліфікованого захисту від обвинувачення, якщо цього вимагають інтереси правосуддя. Допуск приватно практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, як захисника ніяк не порушує право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.
Отже, положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, в аспекті конституційного звернення громадянина Солдатова Г.І. треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи».
Це рішення КСУ було половинчастим. Конституційний Суд не наважився оголосити очевидну річ: Конституція України, проголошуючи, що людина є вільною у виборі захисника своїх прав, не містить ніяких застережень щодо його фаху чи рівня освіти. Тому обмеження в допуску захисників мають бути мінімальними й загальноправовими: наявність повної дієздатності та відсутність судимості.
Але, оцінюючи це рішення Конституційного Суду, треба взяти до уваги, що на той момент в Україні були трохи іншими суспільні реалії. По-перше, у 2000 році діяла редакція Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», згідно з якою професійна діяльність з надання юридичної допомоги ліцензувалась. Ось тому й виникла фраза про «фахівців у галузі права». А, по-друге, у ті часи існував інститут громадських захисників, передбачений Кримінально-процесуальним кодексом. Отже, по суті, у рішенні КСУ йшлося про те, щоби допускати приватнопрактикуючих юристів, які не є адвокатами, до участі в кримінальних справах у якості захисників ще на стадії попереднього слідства.
Також Конституційний Суд наголосив на тому, що суспільство зацікавлено в ліквідації монопольного становища адвокатів як захисників у кримінальному процесі та справах про адміністративні правопорушення:
«Згідно з положеннями частини третьої статті 42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Закріплення лише за адвокатами права на здійснення захисту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від обвинувачення та надання юридичної допомоги особам, які притягаються до адміністративної відповідальності, не сприяє конкуренції щодо надання кваліфікованої правової допомоги у цих сферах і підвищенню кваліфікації фахівців у галузі права».
Але ситуація змінилась вже за кілька місяців. Розпочалась «мала судова реформа» і активісти ринку замовних судових рішень, який тоді тільки народжувався, перш за все, домоглись скасування інституту громадських захисників. А в 2003 році Пленум Верховного Суду України під головуванням Василя Маляренка прийняв вікопомну Постанову №8, яка вимагала від суддів не виконувати рішення Конституційного Суду України й відстороняти від участі в розгляді кримінальних справ тих захисників, хай навіть вони мають звання доктора юридичних наук, які не отримали адвокатського свідоцтва.
Щоправда, ця Постанова Пленуму ВСУ не породжує жодних наслідків для органів слідства й прокуратури. Тому так і виходить, що суддя Печерського райсуду Кірєєв, виконуючи Постанову №8, відсторонив народного депутата Власенка (адвокатське свідоцтво якого призупинено на час виконання депутатських повноважень) від захисту підсудної Тимошенко, а слідчий СБУ без жодних проблем допустив його захищати обвинувачену Тимошенко по іншій кримінальній справі.
Мотиви керманичів ринку ЗСР, які так заповзято вболівають за монополію адвокатів, є очевидними. Адвокат у силу своєї професій – це посередник між громадянами та суддями-прокурорами-слідчими. Він – вільний чи невільний член корпорації «Правосуддя». Відносини між суддями й адвокатами, здебільшого, зводяться до принципу: «клієнт приходить і уходить, а ми залишаємось», а цілі повністю співпадають – заробити на клієнтові копійку. Тому нормально функціонувати ринок ЗСР може лише в тому випадку, якщо до нього не будуть допускатись в якості захисників «сторонні люди», які є некерованими, можуть розвалити замовну кримінальну справу або в інший спосіб завдати прикростей судді чи прокуророві.
Навіть якщо адвокат не стане умовляти обвинуваченого взяти на себе злочин, який він не скоював (для іноземців це дико звучить, але в України адвокат – перший помічник перевертнів у погонах і колядників у мантіях), він все однаково у переважній більшості випадків мовчазно спостерігатиме за брутальним порушенням прав його довірителя. Бо адвокат – дуже залежна людина й лише самі високооплачувані з них, а також адвокати з числа публічних персон, можуть собі дозволити здійснювати свої професійні обов’язки відповідно до свого професійного сумління.
Але тепер Андрій Портнов вирішив поставити остаточну крапку: хай та Конституція стверджує все, що завгодно, але до участі в кримінальних справах не тільки в якості захисників обвинувачених чи підсудних, але навіть у якості представників потерпілих, зовсім скоро будуть допускатись виключно ті, хто придбав перепустку на ринок замовних судових рішень під назвою «Свідоцтво на право заняття адвокатською діяльністю».
Чергове покращення
А тепер уявімо собі, наприклад, бабцю з села, хату якої «обчистив» зловмисник, батьків, що втратили з вини п’яного водія єдину дитину, чи скаліченого міліціонерами студента. Якщо за їх заявою буде порушена кримінальна справа й вони будуть визнані потерпілими, новий КПК заборонить їм запросити до представництва своїх інтереси грамотного сусіда, родича чи юрисконсульта з роботи. Зовсім скоро людина, яка постраждала від злочину і в якої, можливо, злочинці відібрали останнє, для захисту своїх прав буде змушена шукати гроші, щоби найняти колегу Портнова.
Скільки грошей треба? – Ну, тут по ситуації. Поганий адвокат візьме 500 доларів, пару разів походить з довірителем на слідчі дії, після чого зникне. Хороший буде ходити стільки, скільки треба, але за умови, ясна річ, вчасного отримання гонорарів. Хороший адвокат у Києві бере 100 доларів за годину роботи за умови попередньої оплати не менше, ніж за 10 годин. Звісно, є винятки. Бувають ситуації, коли адвокати безкорисно ведуть справи виключно з міркувань громадянського обов’язку чи вражені побаченою несправедливістю, але таке трапляється дуже й дуже нечасто.
У багатьох читачів (як і в автора), є неповнолітні діти. Не приведи Господи –від цього ніхто не застрахований – ваша дитина постраждає від чиїхось злочинних дій. Шановні батьки, майте на увазі, що захищати інтереси свого неповнолітнього сина чи доньки після прийняття портновського КПК Ви не зможете. Натомість для цього будете змушені шукати гроші на адвоката. При цьому все однаково всю основну роботу – написання скарг, заяв, клопотань, цивільного позову, збір довідок, біганину по інстанціях – доведеться робити самим.
Інший варіант: громадянина викликають у міліцію, хочуть допитати в якості свідка. Якщо цей громадянин прийде сам, то цілком імовірним є наступний розвиток подій: у міліції йому надягнуть протигаз на голову й будуть бити до тих пір, доки він не визнає себе винним у скоєнні десятка «висяків» у районі. У принципі, свідок може запросити з собою захисника його прав. Але – запевняє нас видатний юрист сучасності Андрій Портнов – виключно адвоката. Або поганого за 100 доларів одноразово, або хорошого за 100 доларів за годину. Тут Андрій Володимирович, спасибі йому, залишає можливість вибору.
Ще гірша ситуація з захистом прав обвинувачених. Ну де людина, затримана серед глупової ночі, візьме адвоката? Якщо навіть їй дадуть можливість зателефонувати – чи багато українців тримають у записнику номер телефону власника свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю? Але доля «нищебродів» Портнова не цікавить. Андрій Володимирович вперто не хоче розуміти, що причина катування в міліції одна – невиконання в державі вимог статті 59 Конституції України. Переважна більшість населення просто неспроможна найняти адвоката, а члени сім’ї, батьки, родичі, друзі чи навіть знайомі юристи, але без адвокатського свідоцтва, до захисту не допускаються.
Звісно, Портнов може заперечити: мовляв, якщо підозрюваний чи обвинувачений вимагає адвоката, але не має грошей на його оплату, то слідчий зобов’язаний винести постанову про призначення «безплатного» адвоката, праця якого буде оплачуватись з державного бюджету. Дійсно, така можливість була завжди передбачена Кримінально-процесуальним кодексом – хоч за часи УРСР, хоч зараз. От тільки цікаво мені, а як часто сам адвокат Портнов брав участь у кримінальних справах безплатно? Бо я не хочу навіть розповідати, про те, як працюють безплатні адвокати. Хоча б тому, що слідчому простіше дати обвинуваченому по зубах, ніж марнувати папір на таку постанову.
А захист прав засуджених? Чи знає Портнов, яка кількість народу засуджена до довічного ув’язнення за злочини, які вони не скоювали? – Напевно, ні. А мені доводилось неодноразово стикатись із ситуаціями, коли у «вбивці» — неспростовне алібі, а всі докази вини – це заляпана кровавими плямами явка з повинною. Де ці люди, приречені померти за ґратами, візьмуть гроші на те, щоби оплачувати роботу адвоката, пов’язану з клопотами по перегляду вироку? Зараз вони ще можуть видати довіреність на близького родича, щоби той скопіював у суді, який постановив вирок, матеріали справи чи отримав потрібну довідку. Але за новим КПК ув’язнений для цього повинен буде наймати невідомо в який спосіб і невідомо за які гроші адвоката.
Олексій Святогор з «України кримінальної» порахував, що в такому випадку в Україні, де зареєстровано лише 30 тисяч адвокатів, почнеться процесуальний колапс, оскільки захисників на всіх не вистачить. Пан Святогор помиляється: ніякого колапсу не буде. У людей просто немає грошей на те, щоби наймати адвокатів, натомість засуджені, свідки та потерпілі залишаться взагалі без будь-якої допомоги.
Запевнення Портнова, що лише адвокати здатні кваліфіковано захищати права громадян, породжує наступне запитання: а чому б не заборонити громадянам захищати себе самостійно в разі, якщо вони не мають адвокатської «корочки»? І ще запитання: а що заважає призначати адвокатів державним коштом не замість захисника, обраного громадянином, а поряд із таким захисником? Припустимо, обвинувачений, підсудний, потерпілий чи свідок обрали собі захисника на власний розсуд з числа неадвокатів, а слідчий або суддя бачить, що такий захисник надає допомогу не дуже грамотно. То чому б не призначити ще одного захисника – з числа адвокатів – з оплатою їх роботи державним коштом? І Портнова б порадували, і Конституцію б не порушували.
Відповідь є очевидною. Тому що ідеологів портновське правосуддя цікавлять права та свободи лише певної категорії людей – тих, хто має гроші, щоби заплатити за захист своїх прав і свобод. А що стосується незаможних громадян, то після прийняття нового КПК України їм буде залишено тільки одне безплатне право – право взяти штурмом Адміністрацію Президента та повісити всіх цих ідеологів на ліхтарях.
Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
Комментариев нет:
Отправить комментарий