«Жека 20 відсотків» - 3

.
У травні 2007 року Євгеній Аблов покинув прокуратуру Одеської області й став прислужувати незрячій богині на посаді судді Одеського окружного адміністративного суду. Впродовж трьох років, до переведення в Київ, Євгеній Валерійович доклав чимало зусиль, аби виправдати своє прізвисько «Жека 20 відсотків», але справжнє визнання серед земельних аферистів, доступ до тіла Сергія Васильовича Ківалова й роботу в столиці він заслужив постановою від 13 травня 2010 року в адміністративній справі №2а-10947/09/1570.



«Дембельський акорд»



Мала батьківщина Євгенія Валерійовича – Білгород-Дністровський район Одеської області – славиться узбережжям Дністровського лиману, де вартість землі сягає захмарних висот. Особливо цінується територія коси Кароліно-Бугаз, де на місцинку, що зветься «Дідове болото», знайшовся заможний покупець. Одна біда – та земля належить Затоківській селищній раді, голова якої аж ніяк не поспішав занурюватись у кримінальні оборудки. Як не умовляв його голова Білгород-Дністровської райдержадміністрації, як не вабив перспективою стати за один день мільйонером – ніяк.



І тоді організатори афери вирішили взяти й поміняти адміністративні межі, вилучити з володіння Затоківської селищної ради 600 гектарів землі, у тому числі й «Дідове болото», та передати їх у розпорядження зговірливого голови райдержадміністрації. Як поміняти? – А дуже просто. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду. Благо в суді працювала своя людина – синок Валерія Федоровича, колишнього заступника голови райдержадміністрації, на прізвисько «Жека 20 відсотків».



Звісно, наївний читач може здивуватись, і навіть заперечити – мовляв, це неможливо, оскільки, по-перше, кордони населених пунктів встановлювались за царя Панька чи, принаймні, радянської влади, а, отже, навіть суто теоретично розгляд таких справ у суді неможливий через те, що давним-давно сплинули строки позовної давності. По-друге, адміністративні межі встановлюються постановами Верховної Ради України (раніше це була прерогатива Ради Міністрів УРСР), отже відповідачами в справі треба залучати найвищі органи державного управління при тому, що невідомо, хто в такому разі буде позивачем. Ну, і, по-третє, в судах, взагалі-то захищають права, свободи та законні інтереси. А примусова зміна адміністративних кордонів ну ніяк не підпадає під завдання судочинства.



Але суддя Аблов блискуче вийшов з цієї колізії. Позов був заявлений Білгород-Дністровською райдержадміністрацією до Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», Головного управління Держкомзему в Одеській області, відділу Держкомзему у м. Білгород-Дністровський Одеської області, Затоківської та Сергіївської селищних рад. Рекомендуємо суддям Окружного адміністративного суду м.Києва зазирнути в Єдиний державний реєстр судових рішень і переконатись, під проводом якого титана юридичної думки вони працюють:



http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/9606178



Такого теорія адміністративного права ще не бачила й не чула. Цитуємо резолютивну частину скандальної постанови, винесеної Абловим:



«Визнати відсутність у Затоківської селищної ради компетенції щодо розпорядження масивом земель загальною площею 614,3 га, який розташований з правого боку гирла Дністровського лиману на косі Кароліно-Бугаз від мосту до села Кароліно-Бугаз Овідіопольського району Одеської області та знаходиться за межами населеного пункту селища Затока, м.Білгород-Дністровського, Одеської області.



Зобов’язати Відділ Держкомзему у м. Білгород-Дністровський Одеської області в подальшому не приймати від Затоківської та Сергіївської селищних рад щорічну звітність за формою 6-зем відносно наявних у їх користуванні земельних ділянок, як такі що рахуються за містом Білгород-Дністровський Одеської області, а також по Затоківській селищній раді, що масив земель загальною площею 614,3 га на косі Кароліно-Бугаз входить в межі селища Затока, а по Сергіївській селищній раді, що масив земель загальною площею 538,9 га входить в межі селища Сергіївка.



Зобов’язати Головне управління Держкомзему в Одеській області виключити з державної статистичної звітності за формою 6-зем данні про те, що землі селищ Затока та Сергіївна входять до складу земель міста Білгород-Дністровського, Одеської області та масиви земель загальною площею 614,3 га, який розташований на косі Кароліно-Бугаз входить в межі селища Затока, а масив земель загальною площею 538,9 га до меж селища Сергіївка.



Заборонити Затоківській селищній раді приймати рішення щодо передачі у власність, користування, вилучення земель та здійснювати повноваження передбачені ст.12, ст.118, ст.123, ст.144, ст.151 Земельного кодексу України, відносно масиву земель загальною площею 614,3 га, який розташований з правого боку гирла Дністровського лиману на косі Кароліно-Бугаз від мосту до села Кароліно-Бугаз Овідіопольського району Одеської області та знаходиться за межами населеного пункту селища Затока, м.Білгород-Дністровського, Одеської області».



Зрозуміло? – Аблов не став міняти ніякі кордони. Він просто «визнав відсутність компетенції» в селищної ради розпоряджатись своїми землями. Причому зробив це без зайвих формальностей і без скасування розпорядження Ради Міністрів УРСР № 1442-р від 24.11.1966 року, яким було прийнято пропозицію Одеського облвиконкому про передачу 614,3 га земель на косі Кароліно-Бугаз селищу міського типу Затока Білгород-Дністровської міськради Одеської області.



Читати це феєричне рішення можна тільки стоячи й вголос, виразно декламуючи всі юридичні шедеври, винайдені Євгенієм Валерійовичем. Коментарю потребують кожний рядок, кожний термінологічний зворот цього майстра художнього слова.



Вдуматись тільки: до правовідносин, що виникли у 1965 році, Аблов примудрився застосувати норми Земельного кодексу УРСР 1970 року, Земельний кодекс УРСР 1990 року та Земельний кодекс України 2001 року –замість Постанови Ради Міністрів СРСР «Про додаткову передачу деяких питань господарського і культурного будівництва на вирішення Міністрів союзних республік» від 29 серпня 1957 року № 1041.



Але зацініть, як геніально Євгеній Валерійович обійшов питання позовної давності (на той час для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод і законних інтересів встановлювався річний строк, зараз – півроку) – його честь дійшла висновку, що підстави для застосування статті 99 КАС України взагалі відсутні. Мовляв, рішення про зміну кордонів породжує правові наслідки тільки на майбутнє, а тому немає сенсу говорити про якусь там позовну давність. Але й це не все – оскільки нічого подібного в Кодексі адміністративного судочинства України немає й бути не може, Аблов застосував аналогію права й у якості взірця послався на повноваження Конституційного Суду України, який розглядає питання про відповідність законів і Указів Президента Конституції України незалежно від того, коли ці акти були видані.



Якщо, за висловом Винниченка, українську історію неможливо читати без брому, то постанову судді Аблова годі осягнути без півлітри. Люди добрі, ну яка аналогія права може бути при застосуванні процесуальних норм? Аналогія допускається у випадку відсутності матеріального права, що регулює спірні правовідносини. Ма-те-рі-аль-ного-го, Євгенію Валерійовичу.



Можна собі лише уявити те задоволення, які одержали судді апеляційної інстанції, скасовуючи цей витвір абловського інтелекту. Для охочих почитати – наводимо посилання на ухвалу Одеського адміністративного апеляційного суду від 27 жовтня 2010 року



http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/12184164



А тепер найцікавіше. Чи розумів Аблов, що його постанова є незаконною? – Безсумнівно. Тобто, можна, звісно, припустити, що в Євгенія Валерійовича спостерігається стійкий ідіотизм, але в такому випадку чи навряд би його Ківалов забрав до Києва – тут і своїх придурків вистачає. Отже, суддя Аблов виніс завідомо неправосудне рішення, чітко усвідомлюючи наслідки свого вчинку.



Друге запитання: чи припускав Аблов, що його постанова буде скасована апеляційним судом? – Напевно, ну не дурень же він (дивись пункт перший).



І тоді постає цілком природне третє запитання – а навіщо все це було потрібно організаторам афери? З Абловим усе зрозуміло, його роль мінімальна – лише проголосити потрібне рішення та порахувати подяку. Але який сенс був витрачатись тим, хто вирішив прибрати до рук оте «Дідове болото» та інші ласі ділянки курортної землі?



Відповідаємо. Позов подавався аж ніяк не заради постанови, оскільки всі розуміли, що незаконне рішення Аблова буде скасовано вищими інстанціями, а заради ухвали про забезпечення позову. 28 січня 2010 року суддя Одеського окружного адміністративного суду Аблов виніс ухвалу про заборону Затоківській селищній раді приймати рішення щодо передачі у власність, в оренду та інше тимчасове користування земельних ділянок або її частин із масиву земель загальною площею 614,3 га – до вступу в законну силу постанови по справі. Далі роль Аблова полягала лише в тому, щоби максимально затягнути винесення остаточного судового рішення.



Паралельно Білгород-Дністровська районна рада рішенням від 25 березня 2010 року №460-V скасувала та визнала нечинним рішення 42-річної давнини від 5 квітня1968 року №126, на підставі якого виконком Білгород-Дністровської районної ради передав в розпорядження Затоківській селищній раді землі площею 198,8 га. Третім кроком мало стати відчуження земель «добросовісним набувачам». Що ж стосується «Дідового болота» площею 36,65га, то воно було миттєво передано в оренду на 49 років розпорядженням Білогород-Дністровської райдержадміністрації. Ось, власне, заради чого все це затівалось.



Але й це не все. Зрозуміло, що Затоківська селищна рада подала апеляцію на ухвалу Аблова про забезпечення позову. 19 травня 2010 року, вже після винесення постанови по першій інстанції, Одеській апеляційний адміністративний суд цю ухвалу скасував. Але за 8 днів по тому, 28 травня 2010 року, інша колегія того ж самого апеляційного суду все повернула назад «за нововиявленими обставинами» й ухвала Аблова знову набула чинності.



І лише в жовтні 2010 року, коли земля вже була подеребанена, а Аблов обживався в Києві, Одеський апеляційний адміністративний суд поставив крапку в цій епопеї, визнавши постанову та ухвали Аблова незаконними. Але нашого героя це вже не бентежило.



Високодостойні та високоморальні



Про Олега Бачуна та його унікальну правосвідомість я писав ще в ті часи, коли Андрій Портнов працював у Державній комісії з цінних паперів і фондовому ринку й не мріяв, що колись буде крутити судоустроєм, мов циган сонцем. Ось, наприклад:



http://cripo.com.ua/?sect_id=1$&aid=1251



http://cripo.com.ua/?sect_id=1$&aid=1346



Тож на правах першого біографа пана Бачуна можу лише схвально відзначити високохудожній рівень операції Андрія Володимировича по усуненню Олега Володимировича з посади судді. Єдине, що викликає заперечення – це розповіді високоповажних членів Вищої ради юстиції про «очищення суддівських лав». Ну, вижили Портнов з Ківаловим Бачуна, Кишинського й Ковзеля з Окружного адмінсуду – і прапор їм у руки. На війні – як на війні. Але навіщо розпатякувати, що це зроблено заради відновлення етичних засад правосуддя та забезпечення Окружного адмінсуду столиці високоморальним кадровим потенціалом?



Пригадується, як пані Ізовітова, заступниця Голови Вищої ради юстиції, обурювалась з-з-злочином судді Кишинського, який, бачте, виніс ухвалу про забезпечення позову компанії «Інтертранс» до Генеральної прокуратури України й заборонив ГПУ до завершення провадження по справі проводити перевірки та вилучати документи позивача. Ухвала, дійсно, містила кілька «ляпів» і юридичних неоковирностей. Але ж не це було причиною звільнення Кишинського, а те, що «Інтертранс» оплачував вояжі Бачуна за кордон. Що ж стосується Кишинського, то він своєю ухвалою ніякої шкоди нікому не завдав.



А тепер порівняємо ухвалу Кишинського з витівками того ж Аблова, який перебрався до Києва після «зачистки» команди Бачуна – дитячий лемент та й годі. Бо судові рішення, які офіційно «інкримінувались» суддям Кишинському та Ковзелю, принаймні, не потягнули жодних негативних наслідків.



Але мовчить пані Ізовітова. І пан Портнов не розсилає брошури з фотографіями судді Аблова. Тому ми вирішили допомогти цим високодостойним членам Вищої ради юстиції проявити свою принциповість – направити їм скаргу з описом витребеньок «Жеки 20 відсотків». Бо, як засвідчує досвід, член ВРЮ Андрій Портнов не утруднює себе не тільки розглядом скарг, а навіть підписуванням відписок – це за нього роблять молодші клерки з Адміністрації Президента, розсилаючи скаржникам стандартні заготовки про те, що розгляд скарг громадян на порушення суддями присяги не належить до компетенції членів Вищої ради юстиції. Тому продовження цієї історії обіцяє бути і веселим, і повчальним.



Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»